Любов до рідної мови. За М. Шумилом

Є різні люди, і вони по-різному ставляться до мови. Одні розуміють всю глибину значення мови в житті народу, тому плекають її і леліють, дбають про неї, невпинно збагачують свій словник, фразеологію, образність.
Послухаєш таку людину: мова ллється, як музика, — багата, барвиста, пересипана народними висловами, прислів’ями. Є люди і малоосвічені або й зовсім без освіти, але які від природи мають тонке чуття мови. З них бувають талановиті казкарі, оповідачі... Однак є навіть освічені люди, які не дбають про мову.
Говорять неохайно, суржиком, не стежать за чистотою слова. Та ще гірше буває, коли людина нехтує мовою свого народу. Справжня любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, — дикун (За М. Шумилом).

Твір на тему: "Мова - скарбниця народного духу "

Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
М. Рильський

Є різні люди, різного культурного рівня і по-різному вони ставляться до мови свого народу. Одні розуміють всю глибину значення мови в житті народу, тому плекають її і дбають про неї, невпинно збагачують свій словник, фразеологію, підвищують мистецтво спілкування. Послухаєш таку людину: мова ллється, як музика, — багата, барвиста, пересипана народними приказками, прислів'ями, дотепами, висвічує й виблискує, немов мерехтливі перли. Є люди і малоосвічені або й зовсім без освіти, але які від природи мають тонке чуття мови. З них бувають талановиті казкарі, оповідачі...

Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
(М. Рильський)

Однак є навіть освічені люди, які не дбають про мову. Говорять неохайно, суржиком, не стежать за чистотою слова. Вони нехтують мовою свого народу. Такі люди не є насправді освіченими і культурними; своїм нешанобливим ставленням до рідної мови вони виявляють духовну неповноцінність, байдужість до своєї країни, до своєї мови. Байдужість до минулого, сучасного і майбутнього свого народу. А отже, байдужість і до своїх предків та нащадків. Цим самим ці люди провокують і до себе таку ж байдужість з боку нащадків. Такі люди не є повноцінними громадянами рідної країни, вони не розуміють історичного процесу та недооцінюють величезне значення в ньому мови, без якої цей самий процес був би цілком неможливий.

Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
на мові народу свого.
(В. Сосюра)

Слово рідне! Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би від усього серця не висловив любові до рідної мови та своєї тривоги за її долю, який би не покладав на неї найбільших надій, бо долю свого народу бачив невідривно від долі рідної мови.

Вона, як зоря пурпурова,
що сяє з небесних висот,
і там, де звучить рідна мова,
живе український народ.
(В. Сосюра)

Українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона здобула міжнародне визнання — їй призначені перші місця на світовому конкурсі (одне — з мелодійності, друге — зі співучості). Але до цього наше Слово пройшло терновим шляхом лихоліть і пригноблень. Гнане, принижене і занепащене, воно нарешті підвелося з багнюки, де стояло на колінах, підвелося, щоб заявити у весь голос про своє воскресіння. Воно довело, що не підвладне ані русифікації, ані полонізації, ані мадяризації, що воно — велике Слово великого народу: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!» Не тоне воно у воді та не горить у вогні. Горіли хроніки, храми та святі книги, а Слово вийшло з вогню, як заповіт. Його життя — це не нудотні видіння у послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик до вічної боротьби — творчості та діяння.

Середньовічна українська література

Середньовічна українська література залишається одним із найменш досліджених періодів давньої української літератури. Це пов'язано з багатолітнім упередженим ставленням до неї багатьох вітчизняних літературознавців.
Зокрема, Івану Франку належить твердження: «Праця була, письменство писалося, та не було ані іскри живої думки, не було зерна духовного інтересу, який би з тої механічної праці робив якесь справді живе органічне діло». Літературний процес українського пізнього середньовіччя (від падіння Києва 1240 р. до 15 ст.), за Ю. Пелешком, періодизується так:

1. середина 13 — середина 14 ст. (тематика — вороже нашестя, покаянні та есхатологічні настрої; прикметна риса — орнаментальність; основні твори — Галицько-Волинський літопис, «Ізмарагд», «Маргарит», ораторсько-учительна література, перекладні твори)
2. середина 14 ст. — кінець 15 ст. (поява передренесансних тенденцій, емоційно-експресивний стиль, підвищена увага до людини та її психології, основні твори належать до «високих жанрів»: житія, проповіді, похвальні слова)

Із творчості Юрія Дрогобича починається відлік нового періоду давньої української літератури, якому були притаманні ренесансні риси, зокрема значна кількість творів написані латинською мовою класичного зразка.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑˈjɪnʲsʲkɑ ˈmɔwɑ], історичні назви — ру́ська, руси́нська^{[9][10][11][* 2]}) — національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї^{[* 3]}. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні^[12], офіційною мовою Придністров'я. Поширена також у Білорусі^[13], Молдові^[14][15], Польщі^[16], Росії^[17][18], Румунії^[19], Словаччині^[20], Казахстані^[21], Аргентині, Бразилії, Великій Британії^[22], Канаді^[23], США^[24] та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою у світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу^{[* 4]}.
Українську мову вивчає українське мовознавство, а також досліджує україністика (українознавство). Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез^[25] — праслов'янська^[26][27][28], давньоруська^[29][30], південноруська 10-11 століття^[31][32] та інші^{[* 5]}. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов'янської мови (полянського, деревлянського та сіверянського)^[33]. У 18 — 20 століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади^{[* 6]}.
Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю («гражданка»), зрідка — латинку в різних варіантах.
Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі^[34], які затверджуються Міністерством освіти і науки за рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук, інших наукових установ, вищих навчальних закладів^[35]. До наукових установ Національної академії наук України, зокрема, належать: Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ (українська мова у зв'язках з іншими мовами).
Щороку 9 листопада в Україні відзначають День української писемності та мови.

Класифікація

За генеалогічною класифікацією, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї^[36][37][38].
Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис)^[39]. Отже, на підставі цих даних деякі вчені ставлять під сумнів об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов.
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова^[40][41][42] (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови^[43], обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову^[44][45]).
За типологічною класифікацією, українська — флективна мова^[46].

Відмінності від інших слов'янських мов

Схема родинних взаємин слов'янських мов

Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.
З погляду лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та російська мова (62% спільної лексики)^[47]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.
Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів^[48].
На фонетичному рівні^[48] українську мову вирізняє:

• найбільша кількість фонем з усіх слов'янських мов — 48;
• найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність^[49];
• найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
• чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні^[48] в українській мові:

• послідовно збереглися флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)^[50];
• паралельно використовуються варіантні флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові);
• функціонують паралельні форми творення майбутнього часу: синтетична (ходитиму) та аналітична (буду ходити).

Вплив на інші мови

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови: на польську^[51], російську та білоруську літературні мови. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник^[52], румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна^[52] тощо).
Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися^[53], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить^[54]).

Назва

Докладніше: Назва української мови

Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова»^{[* 7]}. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).
Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття «українська мова» зрештою поступово перемогло в усіх українських регіонах.

Шкільне свідоцтво про навчання в гімназії з руською мовою навчання

Крім того, у різний час вживали такі назви:

• про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
• коза́цька мова в Гетьманщині (епізодично).^[55]
• малоросійська / малоруська мова, або південноросійська / південноруська мова, в Російській імперії
• русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
• угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині^[56]
• козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані
• руська мова (офіційно) в Польщі